Ганна ЯНОВСЬКА |
Збірка творів (ІХарків ForeverІ) |
* * * Світло машин зустрічних б’є по очах водія. Чорні дерева жовтими стрінуть початок дня. В заростях мокро й холодно ждати ґвалтівникам. Нудно і глухо буде їм вранці додому йти. Кожна зупинка транспорту на цім шляху – твоя. Глина і мокрі сутінки – ця незручна броня Личить осіннім прочанам, дачним важким замкам І пірамідам соняхів, складеним без мети... * * * Яблука! Боже мій, скільки! Затоплено місто По кісточки, по колеса, по нижнє вікно. Яблуні вічні, тому їхні яблука чисті І у калюжах стоїть не вода, а вино – Стань на коліна і пий... Ми були тут раніше. Звідси-бо плями на нашій одежі руді... Тут проростають дерева у сходи та ніші, Тут із дахів осипаються стиглі плоди. Спершу був сад. А будинки з’явилися потім. Онде до нас усміхаються домовики. Яблучні кулі застрягли в ріденькому плоті. Світ, як раніше, чекає живої руки. Яблука... Змій нам збрехав, він не знав цього саду. У падолистя зарилася його нора... Як ми тікали тоді – на таємну пораду! Тільки ми й досі не знаєм ні зла, ні добра. В того, чого не шукають, нема охорони. Люди вважають, що все вже відкрито до них... Скільки ж дерев обійти, щоб знайти заборонне? Скільки стрічок наплести, щоб позначити їх? БУДИНОК МІТАСОВА* НА ЗЕМЛІ твоя слава й неслава невідомі пані у печерах темних трамваїв шуб копицях тяжких із затуленими обличчями просто тебе не чути бо їх розівчено чути і бачити от тільки читати й досі вчать щоб читали що має стояти перед очі та вуха а повторами тільки повторами дихають ці будинки ними балакають телевізор і радіо й бабки на лавці і вища атестаційна комісія – ВАК НА ЗЕМЛІ зупинити цю карусель чия сила сказати їм їхньою мовою пояснити цим стінам деревам предметам що не зрадять як простодушно вміють зрадити люди зліпиш з усіх своїх бажань і думок одну щоб до самої смерті дурної тільки її висловлювати станеш рупором їй і почесним її малярем і напишеш своє ім’я поряд з іменням ЗЕМЛІ сотні й сотні разів бо повторами і закляттями всує дихає світ вколо тебе світ звуження розуму червоної цегли задушливих телепрограм і собачих темних калюж а коли прийде каральний загін із густим вапном літери кинуться врозтіч як дикі безумні вівці яких саме тому все одно всіх не передушиш * * * сірі осики неначе твій класицизм о місто мудрий хтось розсадив ці колони в таких кварталах підліткам що ідуть повз довгу цю лавку вдень палить худі лопатки пам’ять широких дощок з-під яких підіймається запах землі просякнутої слиною та попелом хтозна що тут ростиме опісля * * * Боятися тіні своєї? І це може бути, Боятися тіні – й без страху дивитися в прірву, На дні якої клубочаться зміями коси Ночі; Не зморгнувши, дивитись у вічі рисі; Тримати у твердій долоні імператорського скорпіона, Чорного, як імператорський лімузин, Бо отрута не візьме того, в кого не трусяться руки. Не боятися скажених слонів, скажених собак, і скажених куль; Брехати й казати правду, коли хочеться; Бути всім на світі відразу – проте жодним; До нестями кохати безмісяч і темряву – І при цьому до нудоти боятися вигляду власної тіні. ВІРШ У ЧОТИРИ ПАСМА слово прийде до кого схоче а тобі випадковому свідку є можливість лише приручити темну тінь на освітленій стелі що береться не знаю звідки мабуть просто лишається з ночі як великий нічний метелик так буяють блакитні квіти де торік продавали дині так волосся на сонці яріє і збивається в гриву гніву так вітрами дихають мушлі ти не відаєш власної мрії що готова здійснитися нині і яку ти прийняти мусиш як вагому зелень припливу ІЗ ПУТІВНИКА * * * Море тут було – тобі доводять Риби і ворон пустельних танці. Тут тебе зустрінуть при воротях Люди-скорпіони – чорний панцир. Хто їх тут залишив вартувати, За віки забулось і вляглося Жовтим пилом – в дула автоматів, В солонь-землю – спогадом про осінь. Вже вони й забули, як це зветься, Та побачиш, що вони солдати, Коли смажать рибу із озерця На пательні, зробленій з лопати. Коли сонце поруч проїжджає, Снять вони з відкритими очима Колами живого злого жару, Що їх облягли і оточили. Море відступає і лишає По собі калюжі і рослини, Гіркоту сухого молочаю, Довгий-довгий час – самі години. Десь пішли кочівники й продукти, Десь поділись рація і карта. Є у них ще трошечки отрути, Але скористатися – чи варто? Їхні думи вже стоять у скиртах, Лиш обмолотить бракує сили. Принеси їм хліба або спирту, Щоб тобі ворота відчинили. * * * Цієї землі не торкалися пальці Джа, І вени її – не з коріння прадавніх трав. І якщо ти віриш, що десь є остання межа, То можеш тепер бути певним, що ти там бував. Пустеля тут, але єдина із-поміж пустель. Лежи і чекай – під тобою земля затремтить: Тут сонце з’їжджає по рейках в глибокий тунель – Якщо не боїшся – хапайся за промінь і їдь. ЕПІЛОГ ПУТІВНИКА З дембелями, з кормовими буряками, З диваками, що торочать про Пришестя, Повертайся знаними шляхами, Говори знайомими словами, Підбирай себе на перехрестях. Все, про що в путівнику ішлося, Мило у газетці, сіль на спині Не вплива на світ на цьому боці І на те, як відроста волосся. Мабуть, це ти осягаєш нині. В цих думках ні легше, ані важче. І здивуєш проповідника до краю, Бо зазначиш: “Світ іде на краще. Десь там Пекло роззявляє пащу. Не для тебе. Просто позіхає”. |