Збірка творів (ІХарків ForeverІ)

* * *
Світло машин зустрічних б’є по очах водія.
Чорні дерева жовтими стрінуть початок дня.
В заростях мокро й холодно ждати ґвалтівникам.
Нудно і глухо буде їм вранці додому йти.

Кожна зупинка транспорту на цім шляху – твоя.
Глина і мокрі сутінки – ця незручна броня
Личить осіннім прочанам, дачним важким замкам
І пірамідам соняхів, складеним без мети...







* * *
Яблука! Боже мій, скільки! Затоплено місто
По кісточки, по колеса, по нижнє вікно.
Яблуні вічні, тому їхні яблука чисті
І у калюжах стоїть не вода, а вино –
Стань на коліна і пий... Ми були тут раніше.
Звідси-бо плями на нашій одежі руді...
Тут проростають дерева у сходи та ніші,
Тут із дахів осипаються стиглі плоди.
Спершу був сад. А будинки з’явилися потім.
Онде до нас усміхаються домовики.
Яблучні кулі застрягли в ріденькому плоті.
Світ, як раніше, чекає живої руки.
Яблука... Змій нам збрехав, він не знав цього саду.
У падолистя зарилася його нора...
Як ми тікали тоді – на таємну пораду!
Тільки ми й досі не знаєм ні зла, ні добра.
В того, чого не шукають, нема охорони.
Люди вважають, що все вже відкрито до них...
Скільки ж дерев обійти, щоб знайти заборонне?
Скільки стрічок наплести, щоб позначити їх?







БУДИНОК МІТАСОВА*
НА ЗЕМЛІ
твоя слава й неслава невідомі пані
у печерах темних трамваїв
шуб копицях тяжких
із затуленими обличчями

просто тебе не чути
бо їх розівчено чути і бачити
от тільки читати й досі вчать
щоб читали що має стояти перед очі та вуха
а повторами тільки повторами дихають ці будинки
ними балакають телевізор і радіо й бабки на лавці
і вища атестаційна комісія –
ВАК
НА ЗЕМЛІ
зупинити цю карусель
чия сила
сказати їм
їхньою мовою
пояснити цим стінам
деревам
предметам

що не зрадять
як простодушно вміють зрадити люди

зліпиш з усіх своїх бажань і думок одну
щоб до самої смерті дурної тільки її висловлювати
станеш рупором їй і почесним її малярем
і напишеш своє ім’я поряд з іменням ЗЕМЛІ
сотні й сотні разів
бо повторами і закляттями всує дихає світ вколо тебе
світ звуження розуму червоної цегли задушливих телепрограм
і собачих темних калюж

а коли прийде каральний загін із густим вапном
літери кинуться врозтіч
як дикі безумні вівці
яких саме тому все одно всіх не передушиш







* * *
сірі осики неначе твій класицизм о місто
мудрий хтось розсадив ці колони в таких кварталах
підліткам що ідуть повз довгу цю лавку вдень
палить худі лопатки пам’ять широких дощок
з-під яких підіймається запах землі
просякнутої слиною та попелом
хтозна
що тут ростиме опісля







* * *
Боятися тіні своєї? І це може бути,
Боятися тіні – й без страху дивитися в прірву,
На дні якої клубочаться зміями коси Ночі;
Не зморгнувши, дивитись у вічі рисі;
Тримати у твердій долоні імператорського скорпіона,
Чорного, як імператорський лімузин,
Бо отрута не візьме того, в кого не трусяться руки.
Не боятися
скажених слонів,
скажених собак,
і скажених куль;
Брехати й казати правду, коли хочеться;
Бути всім на світі відразу – проте жодним;
До нестями кохати безмісяч і темряву –
І при цьому до нудоти боятися
вигляду
власної
тіні.







ВІРШ У ЧОТИРИ ПАСМА
слово прийде до кого схоче
а тобі випадковому свідку
є можливість лише приручити
темну тінь на освітленій стелі
що береться не знаю звідки
мабуть просто лишається з ночі
як великий нічний метелик
так буяють блакитні квіти
де торік продавали дині
так волосся на сонці яріє
і збивається в гриву гніву
так вітрами дихають мушлі
ти не відаєш власної мрії
що готова здійснитися нині
і яку ти прийняти мусиш
як вагому зелень припливу







ІЗ ПУТІВНИКА

* * *
Море тут було – тобі доводять
Риби і ворон пустельних танці.
Тут тебе зустрінуть при воротях
Люди-скорпіони – чорний панцир.
Хто їх тут залишив вартувати,
За віки забулось і вляглося
Жовтим пилом – в дула автоматів,
В солонь-землю – спогадом про осінь.
Вже вони й забули, як це зветься,
Та побачиш, що вони солдати,
Коли смажать рибу із озерця
На пательні, зробленій з лопати.
Коли сонце поруч проїжджає,
Снять вони з відкритими очима
Колами живого злого жару,
Що їх облягли і оточили.
Море відступає і лишає
По собі калюжі і рослини,
Гіркоту сухого молочаю,
Довгий-довгий час – самі години.
Десь пішли кочівники й продукти,
Десь поділись рація і карта.
Є у них ще трошечки отрути,
Але скористатися – чи варто?
Їхні думи вже стоять у скиртах,
Лиш обмолотить бракує сили.
Принеси їм хліба або спирту,
Щоб тобі ворота відчинили.







* * *
Цієї землі не торкалися пальці Джа,
І вени її – не з коріння прадавніх трав.
І якщо ти віриш, що десь є остання межа,
То можеш тепер бути певним, що ти там бував.

Пустеля тут, але єдина із-поміж пустель.
Лежи і чекай – під тобою земля затремтить:
Тут сонце з’їжджає по рейках в глибокий тунель –
Якщо не боїшся – хапайся за промінь і їдь.







ЕПІЛОГ ПУТІВНИКА
З дембелями, з кормовими буряками,
З диваками, що торочать про Пришестя,
Повертайся знаними шляхами,
Говори знайомими словами,
Підбирай себе на перехрестях.

Все, про що в путівнику ішлося,
Мило у газетці, сіль на спині
Не вплива на світ на цьому боці
І на те, як відроста волосся.
Мабуть, це ти осягаєш нині.

В цих думках ні легше, ані важче.
І здивуєш проповідника до краю,
Бо зазначиш: “Світ іде на краще.
Десь там Пекло роззявляє пащу.
Не для тебе. Просто позіхає”.